Читать онлайн книгу "Митькозавр iз Юрківки"

Митькозавр iз Юркiвки
Ярослав Стельмах


…Історiя ця починалась зовсiм звичайно. Друзi-п'ятикласники Сергiй та Митько приiхали на лiтнiй вiдпочинок у село. Вчителька ботанiки дала iм завдання – зiбрати колекцiю комах. Але хто ж мiг уявити, що замiсть комах хлопцi почнуть полювати… на страшну химеру, що живе в озерi. Звiдки взялась та потвора, як ii захопити? Друзi починають дiяти…

Про незвичайнi, таемничi пригоди Сергiя та Митька (i не тiльки iх) весело розповiдае вiдомий украiнський письменник Ярослав Стельмах у своiй книжцi повiстей та оповiдань «Митькозавр iз Юркiвки».





Ярослав Стельмах

Митькозавр iз Юркiвки





Голодний, злий i дуже небезпечний, або Якось у чужому лiсi




Повiсть-казка для дiтей та звiрят.

Пригоди зайченяти Люськи, злого льва Толябуна, великого природолюба Буртiуса та декого ще у зовсiм чужому лiсi




Роздiл І


У далеких i таемничих африканських джунглях жив лев Толябун. То був злий i невдоволений з усього лев. Коли свiтило сонце, вiн ричав через те, що йому було жарко; коли наставала темрява, вiн дратувався, що йому прохолодно; натщесерце ричав од голоду, а пообiдавши – од того, що вже наiвся. Його дратувало все на свiтi: дерева, рiчка, пташки, мiсяць, звiрi, а через те, що вiн виказував свое роздратування голосним ревiнням, тiльки його й чутно було з ранку до ночi.

Усiм Толябун страшенно набрид, але ж його боялись i нiчого не могли вдiяти. Вiн безкарно поiдав бiдних звiряток i зрештою так знахабнiв, що мало не зжер навiть одного природолюба. Мандрiвник цей, на iм'я Буртiус, дослiдив усе на свiтi i тепер прилетiв на моторнiй повiтрянiй кулi до Африки, щоб дослiдити i ii. Прив'язавши свою кулю до якогось пеньочка, Буртiус прихопив двi пiдзорнi труби, три бiноклi, термос iз кавою, записник i, згораючи вiд бажання що-небудь дослiдити чи зробити яке-небудь важливе вiдкриття, рушив уперед.

Безсумнiвно, то був найвидатнiший дослiдник усiх часiв i краiн. Ледь ступив вiн кiлька крокiв, а вже зробив цiннi вiдкриття, якi тут же старанно занотував у записнику. Давайте й ми поглянемо на списанi рукою видатного вченого аркушики й прочитаемо:








Нiчого дивного, що од цих великих вiдкриттiв Буртiус дуже стомився i зголоднiв. Тож вiн розстелив на землi невеличку скатертину, видобув iз похiдноi торбинки, в якiй мав звичку носити найнеобхiднiше, тобто харчi, пирiжок iз м'ясом i заходився iсти. Не встиг учений вiдкусити вчетверте, як увагу його привернув якийсь здоровенний звiр. Вiн виткнувся з-за кущiв, утупив пожадливий погляд у Буртiусiв пирiжок i почав наближатись.

– Е, нi-нi, – мовив великий дослiдник, одразу зметикувавши, до чого воно йдеться, i ховаючи руку з пирiжком за спину, – я й сам голодний!

Другою рукою вiн розкрив свiй щоденник i вже хотiв було записати вiдкриття № 4: «В Африцi живе величезний звiр з чотирма лапами, довгим хвостом i жадiбними очима», але не встиг. Знахабнiлий i кровожерливий Толябун – а то ж, звичайно, був вiн, – дико заревiв i кинувся вперед.

Вiд того страшного ревiння вчений знепритомнiв i впав на свою скатертину, де й пролежав три години i чотирнадцять хвилин iз затиснутим у руцi пирiжком. А хижий невихований Толябун пiдбiг до торбинки i вмить зжер усе, що в нiй було.

А було в нiй немало: вiсiм пирiжкiв iз м'ясом i сiм iз повидлом, чотириста грамiв цукерок «Ану, вiднiми!», коробочка монпансье i три яблука. Як бачите, не можна випробовувати долю, – я маю на увазi назву цукерок. Та не про те мова. Всi припаси поклала до торбинки турботлива Буртiусова матуся, яка в цей час думала, де ж то ii синочок, i тихенько зiтхала. Адже всi матусi завжди думають про дiток.

Умить проковтнувши всi припаси, лев кинувся до повiтряноi кулi. А щоб ви знали, до всiх повiтряних куль знизу причеплений мiцний кошик, аби мандрiвникам було де сидiти i тримати консерви, мiшки з пiском та балон iз летючим газом.

Отже лев залiз у кошик, бо сподiвався знайти ще якусь поживу, коли це вiдчув, як лапи йому слабнуть, голова йде обертом… Вiн голосно заревiв, не розумiючи в чому справа, i тiеi ж митi обважнiло гепнув на дно кошика i затих.

Минуло чимало часу, поки звiрята надибали в травi хороброго Буртiуса.

– Ой, хто це? – скрикнули Мавпочка, Бегемотик i Жирафеня в один голос.






Не встиг учений вiдкусити вчетверте, як увагу його привернув якийсь здоровенний звiр.



– А он, дивiться! – вигукнула Мавпочка, вказуючи туди, де мiж дерев бовванiла повiтряна куля. Сонце ii вже добряче нагрiло, i куля рвалася вгору, та не могла злетiти, стримувана мiцним мотузом.

– Ого, – зачудувавсь Бегемотик, – таке здоровенне. Це трохи схоже на дядька Слона, але ж дядько Слон, по-моему, не вмiе лiтати, та й кошика в нього нема.

– Ото ж бо й воно, – погодилося Жирафеня. – Давайте пiдiйдемо ближче.

І всi трохи боязко рушили вперед.

– Ой, менi здаеться, я вже десь бачила ось це, – мовила, злегка затремтiвши, Мавпочка, показуючи на Толябунiв хвiст, що звисав iз кошика.

– Ой, – додала вона по хвильцi, затремтiвши дужче, – менi здаеться, я навiть знаю, на кому оте он бачила.

– Ой, – прошепотiла вона, тремтячи вже так, що й усi задрижали, – менi здаеться, там – Толябун!

Тiльки-но Мавпочка вимовила це iм'я, як усiх мов вiтром здмухнуло з галявини, а в навколишнiх кущах зашурхотiло: то тремтiли звiрятка.

– Це таки лев, – сказало Жирафеня. Воно ж було найвище й побачило, хто лежить у кошику. – Але чому вiн тодi не вискочив зi своеi засiдки й не кинувся на нас?

– Або чому ж вiн тодi не реве, як завжди, – задумливо промурмотiв Бегемотик. – Тут щось не так.

– Менi здаеться, – втрутивсь у розмову маленький Носорiг, який любив усякi подвиги, – цей вiдважний незнайомець вступив у смертельний двобiй з Толябуном, i вони обидва загинули.

– Правильно! – пiдхопив Бегемотик i гiрко заридав. – Такий хоробрий дядечко – i загинув.

– Але як же вони могли битись, якщо дядечко тут, а лев аж он де, – засумнiвалося Жирафеня.

– Я знаю, – вигукнув Носорiг. – Вiн помер од ран.

– Але щось я не бачу на ньому ран, – заперечило Жирафеня й пiдбiгло до Буртiуса.

Всi поспiшили за ним. Справдi, на незнайомцевi не було не те що ран, а бодай маленькоi подряпини.

– Таемнича смерть, – прошепотiв маленький Носорiг. Вiн любив читати рiзнi пригодницькi книжки.

Та тiльки-но вiн мовив цi слова, як Буртiус розплющив очi, звiвся на лiктях i голосно чхнув.

– Будьте здоровi! – гукнули всi.

– Дякую, дякую, друзi! – вiдповiв дослiдник i вже нацiлився схопити до рук свiй щоденник, аби мерщiй записати кiлька нових вiдкриттiв, коли побачив затиснутий у правицi недоiдений пирiжок.

– А де це, – стурбовано запитав Буртiус, – величезний звiр з чотирма лапами, довгим хвостом i жадiбними очима?

– Вiн там, – вiдказали всi хором, одразу ж здогадавшися, про кого йдеться. – У кошику, прив'язаному до тiеi штуки.

– Та штука, – поважно мовив Буртiус, – зветься повiтряною кулею, i я прилетiв на нiй дослiджувати вашi краi. І вже, мабуть, немало дослiдив би, якби не мое вiдкриття номер чотири.

– А що це за вiдкриття? – поцiкавився Бегемотик.

– Отой же звiр, – вiдказав Буртiус. – Вiн так мене налякав, що я знепритомнiв з переляку, точнiше, е-е-е, заснув з несподiванки! От я йому зараз покажу, – рiшуче вигукнув хоробрий дослiдник, кинувшись до своеi повiтряноi кулi.

– Не ходiть туди, – загукали звiрятка. – Вiн вас з'iсть.

– З'iсть? – здивувався Буртiус. – Що ж це за цабе таке?

– Це лев Толябун, – пискнула маленька Зебра.

– Лев? Лев… Ах, лев, – знiчено повторив дослiдник. – Виходить, я зробив поки що тiльки три великих вiдкриття. Просто я ще нiколи не бачив лева i думав, що вiдкрив його.

– Ну i як вiн поводиться?

– Жахливо! Просто жахливо! – закричали всi навперебiй. – Вiн ображае нас i лякае. Через нього ми боiмося ходити до школи i навiть гуляти. Вiн уже з'iв кiлькох наших товаришiв.

– А тепер нахваляеться з'iсти мене, – прошепотiв Бегемотик. – І обзивае череватеньким опецьком.

– Каже, що мiй рiг зроблено з картону, i вiн коли-небудь одiрве його та приб'е у себе в барлозi, щоб вiшати капелюха, – поскаржився маленький Носорiг.

– А менi повисмикував усього хвоста, граючись у iндiанця, – вигукнув iз гущавини Павич. Вiн уже тижнiв два сидiв там, чекаючи, поки вiдросте новий хвiст.

– Вiн тiльки те й робить, що страхае нас…

– Так вiн же справжнiсiнький бандит, – обурився Буртiус.

– Але стривайте, що вiн робить там, у моему кошику?

– Спить, – одказало Жирафеня.

– Ах, негiдник! – зарепетував раптом Буртiус, побачивши свою порожню торбинку. – Моi пирiжки! Моi пампушки з повидлом. О, моi цукерки! Де ви тепер? Я знаю де! Ви в черевi цього ненажери, кривдника безневинних i беззахисних звiряток, цього басурмана, харцизяки i песиголовця! Але стривай-бо! Стривай! – Буртiус схопив свiй кошик i заглянув у нього. Звiрi здивовано перезирнулися. – Таблетки! Моi таблетки! – почули вони.

Тут ми зробимо невеличкий вiдступ i пояснимо дивну поведiнку мандрiвника.

Буртiус об'iздив уже стiльки краiн, перечитав таку кiлькiсть книжок, познайомився зi стiлькома людьми i зробив таку силу-силенну вiдкриттiв, що частенько почав забувати, що вiн знае i чи знае що-небудь взагалi. «Це вiд перенапруги, – казала його матуся. – Любий природолюбе Буртiусику, тобi треба вiдпочити. Не можна так перевтомлювати свою голiвку». Але дослiдник уперто не хотiв вiдпочивати. Ледь повернувшись з однiеi подорожi, вiн вирушав у другу i, нехтуючи порадами матусi, писав про своi мандри книгу за книгою. Це й призвело до сумних наслiдкiв, що неодмiнно трапляються, коли ми не слухаемо своiх матусь. Одного разу, приiхавши з Пiвнiчного полюса, Буртiус, як завжди, зачинивсь у своему напакованому книжками i всякими цiкавими речами кабiнетi й засiв за нову книгу. Учений свiт нетерпляче чекав на ii появу. Через два тижнi Буртiус закiнчив роботу й понiс книгу до редакцii. Але що то була за книга! Замiсть спостережень на Пiвнiчному полюсi Буртiус написав «1000 способiв приготування яечнi». А цю книгу вiн опублiкував iще сiм рокiв тому. Мало того, пiд кожним номером вiд першого до тисячного було написано одне i те ж: «На змащену вершковим маслом чи смальцем пательню розбити одне, два, три, чотири, п'ять або бiльше яець, залежно вiд апетиту. Тримати на вогнi до повного приготування».

Любитель природи нахвалявся випустити доопрацьований варiант, у якому мiстилось би двi тисячi рецептiв, i втерти носа всiм кухарям та вченим планети. Однак цей задум так i залишився незавершеним, бо дослiдника-кулiнара поклали до лiжка. «Перевтома, – сказали лiкарi. – Вiн занадто багато працюе».

Одужавши, невтомний мандрiвник одразу ж почав лаштуватись у подорож до Африки.

– Тiльки одна умова, – попередила його матуся. – Я певна, що й там, далеко вiд рiдноi домiвки, ти працюватимеш день i нiч. Ось тобi пакетик, а в ньому таблетки для сну. Рiвно о дев'ятiй годинi вечора маеш ковтати одну таблетку й одразу засинатимеш. А вранцi прокидатимешся, сповнений сил i енергii. Я покладу пакетик до твоеi торбинки з харчами. Тож не забувай вчасно приймати лiки.

І от тепер, зрозумiвши, що разом iз iжею лев ковтнув таблетки й заснув, Буртiус зайшовся од смiху.

– Тепер цей ненажера спатиме й спатиме, – реготав вiн. – Тож давайте придумаемо, як його провчити, щоб вiн запам'ятав це назавжди i бiльше нiкого не кривдив. Для початку бiжи, Бегемотику, зв'яжи його, поки не прокинувся.

Звiрята наблизилися до повiтряноi кулi. Бегемотик полiз до кошика.

– Ой, дивiться, що я знайшла, – мовила, нахилившись над Буртiусовою торбинкою, Мавпочка. – А ось ще, i ще. Скiльки iх тут!

– Чого? – здивувався мандрiвник.

– А ось, дивiться, – Мавпочка простягла вперед лапку. Якiсь маленькi горошинки бiлiли на ii долонi.

– Таблетки, – прошепотив Буртiус. – Це ж таблетки. Виходить…

Договорити вiн не встиг. Могутне ревiння розiтнуло тишу, i над краем кошика повiтряноi кулi з'явилася розлючена левова морда.

– Рятуйтеся хто може! – закричав Бегемотик, одскочивши вбiк: адже вiн устиг зв'язати левовi тiльки переднi лапи.

Зв'язанi могутнi лапи сперлися на край кошика. Ще секунда…

І раптом Буртiус вихопив iз-за пояса ножа, якого завжди носив при собi, й кинувся вперед.

Звiрi завмерли: невже цей безстрашний чоловiк сам-один зiтнеться з хижаком? На мить лев отетерiв, але лише на мить. Ось очi його хижо заяскрiли, вiн трохи подавсь уперед…

І саме тут Буртiус з розмаху вдарив ножем по туго напнутому мотузу, що тримав повiтряну кулю. Не встиг нiхто й отямитись, як вона рвонулась угору, швидко набираючи висоту. З пiднебесся пролунало жахливе моторошне ревiння лютого, обдуреного, але вже не страшного лева. Вдячнi мордочки всiх звiряток повернулися до вiдважного природолюба.

– Що трапилося, професоре? – запитав маленький Носорiг.

– Думаю, ви вже й самi здогадались, – одказав той, полещений словом «професор». – Виявляеться, лев з'iв лише двi-три таблетки, а не весь пакетик, як я гадав, бо той розiрвався. А коли Бегемотик зв'язував йому лапи, проснувся. Та я радий, що все так добре скiнчилося.

– І ми радi i дуже вам вдячнi, шановний Буртiусе, – мовила Мавпочка. – Але як же ви тепер без повiтряноi кулi? Як дiстанетеся додому?

– Хе-ге, – мовив, посмiхаючись, Буртiус. – Коли-небудь я прилечу сюди вдруге i розповiм вам, як я один мандрував на плавучiй крижинi, як вижив на островi, де були самi лише крокодили, як без ковтка води два тижнi йшов пустелею. Та це вже наступного разу. А зараз менi час iти, бо матуся моя хвилюватиметься. Лишайтеся здоровi.

І вiн пiшов, цей скромний i хоробрий мандрiвник, у грудях якого билося добре i чуйне серце. А звiрята з глибокою вдячнiстю i сльозами на очах дивились йому вслiд.

Може, колись, читачу, я розповiм тобi про всi отi незвичайнi пригоди вiдважного Буртiуса i про пригоди, яких вiн зазнав, поспiшаючи додому, до своеi матусi.

Але зараз ми не можемо полишити без нагляду лева. Вiн сповнений лютi, жадоби помсти, вiн голодний, вiн летить не знати куди i ще може заподiяти чимало лиха.

Тож попрощаемося з нашим любим Буртiусом i рушимо слiдом за Толябуном.




Роздiл II


У вiвторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собi лiсом зайча. У прегарному настроi дибало воно лiсовою стежкою i лизькало цукрового пiвника на паличцi – вранiшнiй гостинець вiд матусi. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати пiвника один раз на кожнi п'ять крокiв, то чи стане його на дорогу до лугу в кiнцi лiсу, де ростуть такi гарнi квiтки, або ж на скiльки лизiв взагалi стане того пiвника.

Безперечно, то були дуже важливi питання, i, поринувши з головою в складнi обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тiльки паличка.

«Ой-йо-йой», – подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий пiвник мiг спурхнути з палички й сховатися десь у кущах. І раптом воно вздрiло неподалiк якусь здоровецьку бiлу кулю, що виднiла помiж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувiв вiтру, сiпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадiйно в гiлках i не могла вже злетiти.

«Ух ти!» – вигукнуло зайча i, згораючи од цiкавостi, пострибало до кулi.

Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузцi, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звiра з довгим хвостом. Вiн лежав на травi зi зв'язаними переднiми лапами i дивився на зайча.

– 3-з-д-д-ра-а-с-т… – пробелькотiло зайча i зупинилося про всяк випадок на безпечнiй вiдстанi.

– Здрастуй, здрастуй, серденько, – ласкаво озвався звiр. – Як живеш?

– Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… – вiдповiло зайча. Не те, щоб воно злякалося, нi, просто в нього була така звичка – в деяких випадках трошки заiкатися.

– Чудово! Це справдi чудово! – вигукнув жовтий звiр. – Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зi мною халепа! – Тут вiн ображено замовк i зволоженими очима подивився перед себе.

«Бiдний», – мiркувало зайча, пiдступаючи ближче, i спитало:

– Яка халепа?

– Бачиш… До речi, як тебе звати?

– Люська! – сказало зайча. – Я вже скоро пiду до школи.

– Яке гарне iм'я, – розчулився звiр. – І як воно тобi личить!

Люська ледь порожевiла.

– Так-от я, бачиш, великий друг усiх африканських звiряток.

– То ви, значить, аж iз Африки! – здивувалася Люська.

– Еге ж, прямiсiнько з неi.

– А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.

– Ще б пак! – погодився жовтий звiр i злегка рикнув.

– Ой! – вiдскочило зайча. – Чого це ви?

– Згадав своiх друзiв, – вiдповiв той. – У мене iх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, i Мавпочка, i опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…

– Хто смачненький? – насторожилася Люська.

– Хiба я сказав «смачненький»? Маленький! – поправився жовтий звiр. – Усi маленькi звiрята мене дуже люблять, бо я iх найперший друг, товариш, брат i захисник.

– Значить, i нашим будете захисником? – спитало довiрливо зайча.

– А вiд кого вас захищати?

– Та нiби нема вiд кого. Був у тутешнiх лiсах Вовк, та й того перевиховали.

– Отож, ви тут усi неляканi? – зрадiв жовтий звiр.

– Нi.

– Неполоханi?

– Нi-i.

– Це добре, добре. Не те, що в наших лiсах. Усi аж трусяться, як мене побачать.

– Чому? – поцiкавилась Люська.

– Та на радощах. «От, – кажуть, – iде наш найперший друг i захисник». Еге ж, так прямо i кажуть. О! Хочеш, буду i твоiм другом?

– Хочу! – пискнула Люська.

– Ну от! А звуть мене Толябун.

– Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

– Толик? Х-хе. Хай так.

– І вiд кого ж ви iх захищаете? – мовило по хвильцi зайча.

– Ого! Багато, знаеш, е всяких звiрюг, якi тiльки й мрiють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, – потрусив головою Толябун.

– Як це – з двома пащами? – роззявила рота Люська.

– А так: одна спереду, а друга ззаду, i в кожнiй по сiмдесят три зуби, – брехав далi Толябун.

– Вони ж, мабуть, страшнi, – знову почала заiкатися Люська. Така вже в неi була звичка.

– Ще й якi! – ствердив лев. – Але мене бояться. Я iм кажу: «Ви тiльки зачепiть кого-небудь! Матимете справу зi мною». І не чiпають. Е! Це ж вони менi й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Пiдiслали до мене шпигуна в окулярах, iз сонними таблетками i, коли я заснув, зв'язали й вiдправили на цiй кулi. П'ять дiб носило мене в повiтрi, i рiски в ротi не мав. Ух, я iх, хай-но повернуся!

– Як же ви повернетесь, Толику? – спiвчутливо запитала Люська. – Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

– Ще й як! Замiсть того, щоб бiгати рiдними джунглями i шукати собi здобич, я лежу тут, казна-де, голодний i зв'язаний.

– Чого ж це я стою! – спохопилося зайча. – Бiдний Толик. – І, пiдбiгши до лева, почало розв'язувати мiцнi пута. – А про яку здобич ви говорите: про iжу?

– Еге, про iжу.

– А що ви любите iсти?

– А ти? – ухиливсь од вiдповiдi Толябун.

– Моркву!

– І я моркву. От i доводиться ii добувати. Поки знайдеш дерево, поки залiзеш на нього…

– На дерево? Хiба морква росте не в землi? – сплеснула лапками Люська.

– Ти розв'язуй, розв'язуй, – поквапив лев. – Це, певно, у вас росте в землi, а у нас на деревах, – викрутивсь вiн, бо й уявлення не мав, що таке «морква».

– А капуста теж на деревах? – розпитувала Люська.

– Нi, капуста на кущах! Я ii теж люблю, – додав поквапливо. – Ех, зараз би капусточки пожувати…

– А я вас пригощу. У нас е, – пообiцяла щиросерда Люська. – Ну от i готово! – мовила, розв'язавши останнiй вузол.

– Але понад усе я люблю знаеш що? – спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

– Що? – перепитала Люська, довiрливо дивлячись йому у вiчi.

– Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! – заревiв лев i кинувся на неi.

Не встигла Люська навiть i злякатись, як ноги вже несли ii геть, а за нею мчав страхiтливий Толябун.

– Стiй! Кому кажу! – кричав вiн. – Усе одно спiймаю. Стiй, бо гiрше буде!

Але Люська не уявляла гiршого, нiж бути з'iденою, i мчала навмання прудкiш од вiтру. Поминувши верболiз, обое вибiгли в поле. Скiльки тривала та гонитва, нiхто не змiг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв'язанi. До того ж звiр дуже пiдупав на силi, бо п'ять днiв нiчого не iв.

Надвечiр попереду завиднiв якийсь чужий лiс. Зайча поминуло першi дерева й озирнулось: лев уже не бiг, а шкандибав iз останнiх сил. І тут Люська зрозумiла, що врятувалась.

– Гей, ти! – крикнула вона. – Ось на тобi! – й показала левовi язика. Тодi дременула в лiс i зникла за деревами.

Дивлячись iй услiд, Толябун од лютi дер пазурами якогось стовбура.



Одного погiдного сонячного дня песик Бурмосик, добряче поснiдавши, взяв кошика й подався збирати суницi для свого найкращого друга цапка Буцика. Адже Буцик найбiльше у свiтi любив солодкi суницi, що ростуть на галявi бiля озерця. Про ту галяву, нiхто, крiм песика, в лiсi не знав, а вiн про неi не дуже розводився: адже суниця на нiй росла не така, яку ви звикли бачити, а куди бiльша. До того ж i родила цiле лiто поспiль. Цю суницю Бурмосик виростив сам i дуже нею пишався. Була вона солодка, як мед, i навiть Буцик частенько казав: «Такоi суницi менi ще не доводилося iсти. Ти, Бурмосику, – справжнiй природознавець».

Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумiв, що хтось на нiй господарював. Тут були об'iденi ягоди, там прим'ятi листочки, а на землi – слiди чиiхось лапок. «Ну от, – подумав вiн. – Я так i знав». Поставив поруч свою лапку: нi, його слiд був бiльший, а цей i на Буцикiв не схожий. Хто ж це мiг бути? Отак роздумуючи, вiн заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помiтив: з-пiд куща лiщини витикаеться чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. «Так от хто iв мою суницю», – здогадався Бурмосик i злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голоснiше, нiж хотiлося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги i стрибнуло за кущ, клiпаючи зi сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навiть спромоглося на усмiшку й запитало:

– Ти хто?

– Я Бурмосик. А ти?

– А я Люська.

– Так ти дiвчисько! – розчаровано вигукнув Бурмосик.

– Не дiвчисько, а дiвчинка, – виправило його зайча. – Що це за слова в тебе? Ти що, в лiсi виховувався?

– Таки в лiсi, – ствердив песик.

– Ой, ну що це я питаю! – засмiялася Люська. – Певне ж, у лiсi. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.

– То я, по-твоему, не дуже вихований? – засмутився Бурмосик.

– Нi-нi-нi! Це я спершу так подумала, – вiдповiла Люська. – А тепер бачу, що ти дуже навiть чемний. Слухай, – насторожилась вона, – а ти тут поблизу нiкого не стрiчав? – i глянула довкола.

– А тут нiкого бути не може, бо цю галяву знаемо тiльки я i мiй друг Буцик.

– А тепер, виходить, i я знаю вашу галявку?

– Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?

Тодi Люська вийшла з-за куща i розповiла Бурмосиковi все-все: i про цукрового пiвника, i про велику кулю, i про хитрого Толябуна.

– Аби ти знав, – закiнчило зайча, – як вiн ревiв од лютi, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бiгати… Люба матуся, – повторила Люська i заплакала.

– Ну, не треба, – розгублено мовив Бурмосик, пiдступаючи до неi. – Перестань-бо!

Та Люська не вгамовувалась.

– Лю-ю-ба-ба…

– Яка баба? – спитав Бурмосик.

– Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, – проривалися крiзь плач Люсьчинi слова. – Д-де-де ти-ти те-те-пер?

– Та де ж, як не в вашому лiсi, – запевнив ii Бурмосик. – Чекае на свою донечку.

– А до-до-донечка д-де-де? – схлипнула Люська.

– Та де ж, як не в нашому лiсi, – одказав Бурмосик.

– А ма-матуся ж не-не знае, що лi-лiс цей тут i що я-я-я в ньому.

– Та й справдi! – вигукнув спантеличено Бурмосик.

– А я цi-цiлий д-день б-бiгала куди очi ба-ба-бачать i не знаю, д-де мiй лiс.

– Та й то правда! – ще бiльш спантеличено вигукнув Бурмосик. – От халепа!

Вiн пiдiйшов до дiвчинки й погладив ii по голiвцi, – одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.

– Знаеш що, – мовив Бурмосик. – Я саме збирався на косовицю до Буцика – помогти йому запасатися сiном на зиму. Ходiмо й розповiмо йому все-все. Може, вiн зарадить твоему лиховi. А поки що вiзьми-но пiдкрiпися трохи. – І песик простягнув Люсьцi кошик iз суницями.




Роздiл III


А тим часом Толябун, наморившись од цiлоденноi гонитви за Люською, хропiв у гущавинi, аж гай гудiв. Йому снилася повна жахiв подорож на повiтрянiй кулi, коли вiн, здавалося, щомитi мiг випасти з кошика, розбитися об стрiмкi скелi, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гiлки дерев. Та куля щасливо приземлилась, i ось вiн женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показуе йому з-за дерев язика. Рикнувши вiд образи, лев здригнувсь увi снi й розплющив очi.

Сонце пробивалося крiзь верховiття, спiвали пташки, у повiтрi танцювали метелики. Толябун уже був вiдкрив пащу, щоб заревти на весь лiс, – його все те страшенно роздратувало, – коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиiсь кроки i неголосний хриплий спiв:

Через те, що без води
І не туди, i не сюди.

– Ану-ну, побачимо, хто то такий, – мовив до себе Толябун i, закривши пащу, визирнув iз заростiв.

Стежкою сунув Вовчисько у ковбойцi iз закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на головi. Вiн пхав поперед себе вiзок. На вiзку лежала бочка.

«Ти ба!» – здивувався лев i, зачекавши, поки Вовк проiде, гаркнув йому в спину:

– Грр!

– Ой! – зойкнув Вовк i гепнувся на землю. Із перехиленоi бочки на штани йому хлюпнула вода.

– Здоров, братику! – крикнув лев, виходячи iз засiдки.

– Привiт! – пiдвiвся Вовк, вдивляючись у незнайомця.

– Я тебе одразу пiзнав…

– А я тебе нi, – сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани i взявся за ручки вiзка.

– Стiй! Куди ж ти?!

– На кудикину гору, – вiдповiв сiроманець. Як видно, вiн не дуже був схильний до розмов.

– А що там таке? – спитав лев. – Я теж хочу.

Прилетiвши здалеку, вiн не дуже розумiвся на тонкощах тутешньоi мови.

– Що треба! – вiдрубав Вовк. – Тобi яке дiло? Іди собi своею дорогою. Я ж тебе не чiпаю.

– Ах ти ж задрипанцю! – скипiв Толябун. – «Що треба!» Та ти знаеш, iз ким маеш справу? Я цар звiрiв!

– У нас царiв немае! – Вовк штовхнув вiзка. – Кожен собi хазяiн.

– Та почекай же, – заступив йому дорогу лев. До такоi мови вiн не звик у себе в джунглях. – Ми ж iз тобою начебто родичi, а ти мене так стрiчаеш.

– Родичi? – здивувався Вовк. – А ти хто ж такий?

– Я – лев. Чув, мабуть?

– Та чув… Звiдки ж ти тут узявся?

– Отож-бо! З Африки самоi. Прилетiв до нас один, увесь бiноклями обвiшаний, компасами… Я його з’iсти хотiв, але спершу дай, думаю, перевiрю, що в кошику лежить, який до повiтряноi кулi прив’язаний. Залiз iздуру, а куля та знялась i залетiла аж до вас.

– З’iсти, кажеш, його хотiв? – похмуро перепитав Вовк. – Я теж якось на дiвчинку надибав. Як ii звали – забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, – цвiргоче, – до бабусi йду, а бабуся в хатцi живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й вiдчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри ii нацупив, лежу – онучку чекаю. А онучка – не в тiм’я бита, мисливцiв навела. Тi як пальнули з обох цiвок! Що там було – страх. Вiдтодi я людей не чiпаю. Не-е, нема дурних. І тобi не раджу.

– Еге, бачу, не пощастило тобi, – спiвчутливо промовив лев. – Ну, а я таки з’iв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.

Толябун вирiшив не розказувати, як усе було насправдi.

– А тепер що ж думаеш робити? – поцiкавився Вовк.

– Погостювати трохи хотiлося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого iсти, – поскаржився Толябун, з надiею зиркнувши на Вовка.

«Еге, його пусти! – тим часом думав Вовк. – Такому iжi не настачишся. Он мордяка – хоч об дуба бий».

– Менi багато й не треба, – правив далi левисько. – Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…

– Охо-хо, баранця, – зiтхнув Вовк. – Якось я перестрiв одного. А вiн менi: «Роззявте, – каже, – пащу, я в неi сам стрибну, щоб вам зручнiше було». Я, дурний, i роззявив. А вiн як розбiжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я вiдтодi зарiкся iх чiпати. Не-е. І тобi не раджу!

– Ти ба! – здивувався Толябун. – Ну й не таланить тобi! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спiймаю. Воно менi буде язика показувати! – затрусився вiн од неприемноi згадки. – А тодi можна й додому.

– О, правильно! – пожвавiшав Вовк. – У гостях добре, а вдома краще – це всяк знае. Ходiмо зараз на ту кулю подивимось. Треба – вiдремонтуемо. Сядеш на неi i тютю додому. Що тобi тут робити?

– Еге, тю-тю! А керувати нею я вмiю? А коли ще далi мене занесе, на Пiвнiчний полюс? До бiлих ведмедiв! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тодi й додому, своiм ходом. Ну то як, приймеш?

– Та прийму вже, – знехотя погодився Вовк, бо зрозумiв, що так просто од лева йому не вiдкараскатись. – Із радiстю. – А сам подумав: «Прилетiв же на мою голову i на мою шию».

– А нащо ти оце воду тягаеш цiлими бочками? – поцiкавився лев, крокуючи поруч.

– А що ж, вiдрами? Поки поллеш усе, так ухекаешся, що ого-го.

– Що поллеш?

– Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.

– Город? – аж зупинився лев. – Так у тебе город?

– А ти що, глухий? – чемненько озвався сiроманець.

– І ти його поливаеш?

– Поливаю, бодай воно все засохло!

– А навiщо?

– А iсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повiтрям менi харчуватися? Отож i готую борщик, картоплю варю.

– Оце так-так! – проказав Толябун. – А дичина? Та, зрештою, пiдбiжи до сiльця та вхопи курку чи порося яке.

– Е-е, – протягнув Вовк, – були тут поросята. Трое. Зачинились у будиночку, i нiяк iх не вiзьмеш. Полiз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямiсiнько в окрiп. Ошпарився увесь.

– Та що це в тебе всi пригоди якiсь нещасливi? Аж за серце хапае.

– Ти краще вхопив би за ручки та помiг менi, – невдоволено буркнув Вовк.

– А, давай-давай, – погодився лев.

Отак, штовхаючи поперед себе вiзок iз бочкою, вони прибули на Вовкове подвiр’я.

– Ну й гидота! – казав лев, наминаючи картоплю. – І як ти iси ii?

– А так, як i ти! – буркнув Вовк. – Гидота-гидота, а чавунця як не було.

– Голодний дуже. Ото й iм.

– А я ситий?

– Якби ж оце м’ясця! Свiженьких вiдбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глинi.

– Ех-хе-хе, – i собi зiтхав Вовцюга. – Де вони, тi золотi часи? Я вже давно вегетарiанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачнiше буде.

– Ну, я розумiю, – мовив по хвилi Толябун. – Я тут звiр новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибiеш?

– Отож бо й воно, що новий, – зiтхнув Вовк. – Не знаеш нiчого. Тут, брате, такi дiла, що зарiкся я м’ясо й рибу iсти.

– Щодо м’яса – зрозумiло. Ну, а рибу чого ж?

– Та розумiеш, лисиця якось пiддурила. «Іди, – каже, – на рiчку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пiшов, а хвiст мiй…

– Та годi, годi, – урвав розповiдь лев. – Слухати не можу. Знов у дурнi пошився. Ну та нiчого. Нас тепер двое. Не хлопцi, а орли! Героi! Голоднi не будемо. Я собi тут план один прикидаю. Тiльки кебету треба мати, а не в окрiп лiзти. Ще про нас заговорять. Усi в нас отут будуть! – стиснув пазурi в кулак.

«Добре йому поради давать, зайдi африканському, – подумав Вовк. – Ще невiдомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:

– Добре було б. А то вже на смик перепався.

– Хо-хо, на смик! – зареготав лев. – Видать, тобi петрушка на користь iде. Здоровий, як бугай.

– Та де там здоровий, – одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на своi бiцепси.

«Таки е, е ще сила молодецька», – вдоволено подумав.

– Слухай, – мовив, – а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?

– Та розумiеш, – зам’явся лев. – Втекло, капосне, од мене, десь тут бiгае. Все одно спiймаю, аби тiльки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, – каже, – по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злостi навiть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадаеться, звiдки ми прибiгли, не втече додому?

– Ну то не бiда, – засмiявся Вовк. – Слухай-но.

І хоч поблизу нiкого не було, вiн зашепотiв щось левовi на вухо.

– О, молодця! – похвалив той. – Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми – сила. То ходiмо!

І обое подалися з хати.



Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що ряснiло яскравими квiтами.

– Ой, якi гарнi квiти, – мовило в захватi зайча. – Було б у нас бiльше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.

– Запам’ятай це мiсце, – мовив серйозно Бурмосик, – i обминай його десятою дорогою.

– Чому?

– Тому що насправдi це не поле, а Страшне болото, i сюди нiхто нiколи не потикаеться. Поглянь он туди, – вказав лапкою Бурмосик.

Вдалинi, посеред болота, клубочився i здiймавсь угору густий туман.

– Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманюе в трясовину, тож нiколи не гуляй у цих мiсцях, якщо не хочеш потонути.

– Ой, як страшно, – притулилась Люська до Бурмосика, – а який вiн, цей Болотяник?

– Це таемниця, i нiхто не знае ii. Та, мабуть, нiколи й не знатиме, бо вiн не виходить iз туману, а тiльки вряди-годи квилить – так жалiбно й моторошно водночас. Того ж, хто пiде на поклик, враз засмокче.

– Добре, що ти попередив мене, – притихла Люська. – Але якi гарнi квiти, – додала з жалем. – Так i хочеться сплести з них вiночок.

– Може, зайдемо до нас, i ти поiси? – запропонував Бурмосик.

– Нi-нi, – заперечило зайча. – Ти ще не знаеш, скiльки часу я можу бiгати, гратись, зовсiм не вiдчуваючи голоду. Ходiмо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.

– Так-то воно так, але ж суницi я нiс для Буцика. Та й пiсля того, як ти пригостилася, iх уже не майже повен кошик, а майже пiвкошика. Ну гаразд, вистачить, – i вони заспiшили на посвист Буциковоi коси, що вже линув iз-за дерев.




Роздiл IV


Буцик саме кiнчав косити й збирався трохи передихнути, перш нiж класти сiно у вал очки, коли угледiв Бурмосика. Поруч iз ним весело дрiботiло зайченя.

– Добридень, Буцику, – наче до давнього знайомого, привiталася Люська. – Я ваша нова подружка.

– Я знайшов ii на Суничнiй галявi, – пояснив Бурмосик.

– І як же ти опинилася в наших краях? – спитав Буцик. І Люська розповiла про свою скруту.

– Ваш лiс теж хороший, але ж вiн для мене зовсiм чужий. Так, зовсiм чужий лiс, – закiнчила вона i схлипнула.

– Стривай-но, – мовив Буцик. – А як свiтило сонце, коли ти бiгла од лева?

– Яскраво.

– Я не про те. Звiдки воно свiтило?

– Спочатку в лiве очко, потiм у праве, – чи, може, навпаки? А потiм у обидва, а потiм у спину, а потiм… Я вже не пам'ятаю. А навiщо це тобi?

– Бо якщо сонце свiтило тобi в праве око, значить, ти бiгла звiдти, – вказав Буцик рукою. – А якщо в лiве, – то он звiдки. Зрозумiло?

– От бачиш! – скрикнув Бурмосик. – Я знав, що Буцик обов'язково щось придумае.

– Авжеж, – озвалася Люська. – Але я не пам'ятаю: я була дуже налякана.

– Так-так, – замислився Буцик. – Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лiсi?

– Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всi боки летiла.

– От по цьому дереву ми й дiзнаемося, звiдки ти прибiгла. Що ж, на сьогоднi, певно, досить, – глянув вiн на скошену траву. – Ходiмо!

Довго шукати не довелось.

– Ось, здаеться! – крикнув Бурмосик.

– Ой-ой-ой, – наблизившись, похитав головою Буцик. – Не хотiв би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаемо, звiдки прибiгла Люська. З пiвночi.

– Хiба, – здивувалась Люська, – а менi здаеться, iз заходу.

– А по-моему, вона прибiгла з пiвдня, – докинув Бурмосик.

Друзi перезирнулись.

– То звiдки ж я прибiгла? – сумно запитало зайча.

– Звичайно, у школi нас учили розпiзнавати сторони свiту, – сказав Буцик, – та я вже забув, як воно робиться. Адже два мiсяцi тривають канiкули. Є така штука, – мовив вiн по хвильцi, – яка визначае оцi самi сторони свiту. От тiльки як вона зветься? Бомпас чи момпас…

– Може, монпансье? – облизнулась Люська.

– Або «Золотий ключик», – i собi пiдхопив Бурмосик.

– Та нi, цукерки тут нi до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звiдки ти прибiгла.

– А де ж ми його вiзьмемо? – посмутнiшало зайча.

– Компас у нашому лiсi мае тiльки дядько Кажан. Вiн лiтае вночi, тож без компаса йому не обiйтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.

– А ми дуже попросимо, – сказала Люська.



– А цур тобi! – почули друзi, пiдходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. – Щоб тобi печiнки поодбивало! Щоб ти до кiнця днiв своiх голодний ходив! Щоб тобi живiт здуло! Щоб тобi ребра позападали! Щоб ти…

– Ой, як смiшно вiн висить! – зареготала Люська. – Дивiться – догори ногами!

– Цить, – зашепотiв до неi Буцик. – Що ти тямиш! Якщо дядько почуе тебе – нiчого не дасть. Для кажанiв це нормально. Ану, разом…

– Доброго дня, дядечку! – дружно гукнули всi трое.

– Га? – озвавсь Кажан. – Хто це до мене привiтався? Так свiтло, що нiчого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?

– Це Люська! – мовив Буцик.

– Здрастуйте, дядечку, – ще раз поздоровкалась Люська. – Так здорово ви висите на гiлцi. Ой, якби я так умiла!

– Еге ж, – одразу полагiднiшав старий. – Звiсно, не однiй тобi – всiм так хотiлось би, та не в кожного вийде. Смiшно навiть подумати, як ви всi вiдпочиваете. Ну, а що вас привело до мене?

– Розумiете, дядечку, – пояснив Буцик. – Ми оце засперечались, де яка сторона свiту. Чи не змогли б ви на пiвгодинки позичити нам свого компаса?

– Е-е, – схитнув головою Кажан. – Вам компас для iграшок, а я без нього лiтати не можу. Зiпсуете – а я потiм заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!

Довелося розповiсти Кажановi про Люсьчину пригоду.

– Це iнша справа, – мовив дядечко. – Та однак компаса не дам, а от полетiти з вами можу. А щоб йому живiт до спини присох, щоб йому…

– Кому це? – поцiкавилася Люська.

– Та кому ж, як не отiй почварi, – одказав Кажан.

– Почварi? – перезирнулися друзi. – А на що вона схожа?

– Та таке щось жовте, з хвостом, i реве – не приведи господь…

– Толябун! – скрикнуло зайченя.

– Лев? – вихопилось у Бурмосика.

– Еге ж, лев, а-ах, – позiхнув Кажан.

– Зараз засне, – прошепотiв Буцик i закричав: – Дядьку Кажане!

– Що? – розплющив той уже було склепленi повiки.

– Та ви ж обiцяли про лева розповiсти.

– Про якого лева?

– Про того, що недавно тут пробiгав.

– А-а-а, – згадав старий. – Щоб йому живiт до спини присох!

– От-от! Що ж вiн зробив?

– Значить, дiло було так, – почав Кажан. – Уранцi я повернувся з болота, куди лiтав на полювання. Там, коло берега, комарi особливо смачнi. Такi жирненькi, вгодованенькi, тож наiвся досхочу. А вдень же, звiсно, треба поспати, – вiв далi дядько. – Отож я прилетiв, умостився на своiй гiлочцi й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалiк хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся – стоiть перед сусiднiм деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур своi пазуриська й дряпае – аж я на гiлцi весь затрусивсь. «Гей ти, – крикнув я, – ану забирайся звiдси!» Та вiн i оком не зморгнув, орудуе пазуриськами – аж навколо все куриться. А тодi мовив Вовковi – той вовцюга теж тут крутився: «Ще дерева зо три – й вистачить. Хай тодi пошукае, звiдки прибiгла». А потiм обое подалися геть… А-ах, – позiхнув Кажан i заснув.

– І зовсiм цей лев не дурний, – мовив Буцик, коли йшли назад. – Таке придумати – обшкрябати ще кiлька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.

– Ех, якби я вчилася в школi, то зразу сказала б, де мiй лiс, – схлипнула Люська.

– І Вовк до нього пристав, – нагадав Бурмосик. – Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхiдно попередити всiх у лiсi. Адже це велика небезпека.

– Ти не побивайся дуже, – звернувся до Люськи Буцик. – Поживеш трохи в нас, а там щось надумаемо. Неодмiнно. В гуртi воно й веселiше.

– І безпечнiше, – додало зайча. – І менi можна буде цiлий день рвати квiточки?

– Гм… – розгубився Буцик. – Ну, якщо…

– Дуже добре, – зрадiла Люська. – А як ви думаете, менi у вас сподобаеться?

– Сподiваемося, – почулось у вiдповiдь.

Друзi ступили на лужок, де стояла iхня хатка, та жоден не помiтив, що в густiй лiщинi свiтять за ними двi пари жадiбних i голодних очей.

– Ой, яка троянда! – скрикнула в захватi Люська, вздрiвши кущ троянди коло ганку. – Вона майже така сама гарна, як i я, – i полiзла в кишеньку по дзеркальце. – Так, якби iй ще моi вушка.

– Так троянд же з вушками не бувае, – здивувався Бурмосик.

– Значить, я едина така гарна на весь лiс, – одказала Люська. – Що ж, непогано, – мовила, роздивившись у хатi.

– А що ви читаете? – поцiкавилось зайча, забачивши на столi грубеньку книжку.

– «Три мушкетери». Дуже цiкаво. Хочеш послухати?

– Хочу, – пiдсунуло ослiнчик ближче до столу.

– Де ми зупинились учора? – спитав Бурмосик.

– Там, де про королеву i дорогоцiнностi.

– А… Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте.

І Бурмосик почав читати.

Спливав час… Налилося темiнню вiкно й знову посвiтлiшало, полите мiсячним сяйвом, коли Бурмосик вiдклав книгу.

Люська не зворухнулась: сидiла, пiдперши голову лапками.

– Бiдне дiвча, – шепнув Буцик Бурмосиковi, – думае, певно, про свою домiвку, – i гукнув: – Люсю, час уже спати.

– А, так, це я замислилась. – Люська пiдняла на них своi великi чистi очi й замрiяно мовила: – А як ви гадаете, менi личили б брульянти?

– Брильянти, – поправив ii Буцик, – або ж дiаманти.

– Хай так, – вiдповiла Люська. – Я думаю, личили б. – Потiм глянула у вiкно й спитала: – А у вас е друга лампа, бо понад усе в свiтi я боюся темряви?

– Є, – одказав Бурмосик. – На горищi. Треба буде завтра дiстати. А поки вкладатимешся, можеш узяти оцю.

– Я примощу ii отут, – сказала Люська, ставлячи лампу на краечок лави, – щоб свiтло падало в обидвi кiмнати.

– Не став, – застерiг Буцик. – Лава хистка – лампа може впасти i станеться пожежа.

Та Люська не послухала: вона розглядала себе у дзеркальце. Нараз од удару ломаки вiкно розлетiлося вдрузки; у нього всунулася страшна Толябунова пика i радо ревнула:

– О-о-о! Який пейзаж! Іди, Вовцю, поглянь! Тут вони всi. Ух ви ж моi мацюпусiнькi! Ух я ж вас зараз!

Друзi завмерли з жаху. У вiкно впхав свою мордяку ще й Вовк i, висолопивши язика, ласо поводив очима по кiмнатi.

Од невимовного переляку колiна в Люськи пiдiгнулись, i вона так i сiла на лаву, на самий край. У ту ж мить другий кiнець лави, переважений зайчам, пiдскочив угору, i лампа, що стояла на ньому, майнувши жовто-червоною дугою в повiтрi, шугнула у вiкно, луснула по мармизi Толябуна й розбилася, розбризкуючи довкола вогнянi бризки. Заверещавши, мов недорiзанi, лев i Вовк кинулись навтьоки.

Блiда як крейда, Люська пiдвелася з долiвки, взялася тремтячими руками в боки й гордо мовила:

– От-т ба-бачите! А ви к-казали: не ставити лампу на лаву.




Роздiл V


Зранку Буцик iз Бурмосиком заходилися змiцнювати хату. Вони поставили на дверi здоровенний засув i набили по грубезнiй дошцi на вiкна iзсередини. Тепер у вiкно могла пролiзти хiба що Люська. Потiм вистругали три довгi списи i прикрiпили на кiнцi по гострому цвяху.

– Якщо вони нападуть на нас знову, будемо захищатися, – мовив Буцик. – А як тiльки скосимо сiно, рушимо шукати Люсьчину маму. Згода?

– А що я робитиму в цей час? – спитало зайча.

– Ти можеш ходити з нами.

– Але ж я не вмiю косити.

– Тодi гребтимеш.

– Я, мабуть, не навчуся. Це так складно, – вiдповiла, позiхаючи, Люська.

– Зрештою, ти можеш складати сiно в копички, – запропонував Буцик.

– Знаете, я придумала, – сказала Люська. – Не всiм же заготовляти сiно. Комусь треба лишатись i на господарствi. Хай це буду я.

– Що ж, думка хороша, – погодився Буцик. – То ми пiшли: дiло не жде. А ти не виходь iз хати. Так буде безпечнiше.

– Та тi бандюги сюди вже не поткнуться, – зухвало запевнило зайча. – А як спробують, то я iм оцим списом добряче шкури попроколюю.

– У цьому я, звичайно, певен, – сказав Буцик, – тiльки ти вже краще не виходь за дверi.

І вони з Бурмосиком пiшли.

Деякий час Люська тинялася по хатi, трохи посидiла на лавi, затим дiстала свое дзеркальце i довго чепурилась. За тином весело шумiли дерева, перемовлялися пташки, м'яка трава ряснiла квiтами, i нараз Люська вiдчула, що iй сумно.

«Так менi й сидiти цiлий день у хатi? – подумала вона. – Пiду хоч вiночок сплету…»

Розмiркувавши так, зайча вхопило свiй спис i югнуло на луг, аж вiтер засвистiв.

Коли друзi повернулися пiд вечiр з косовицi, Люська у вiночку з лугових квiтiв i в намистi з ожини сидiла за столом, дивилася в свое люстерко й виспiвувала на весь голос:

Бо моя врода
То е чистая вода,
То е бистрая вода
Синiх гiр.

– У пiснi трохи не так, – поправив ii з порога Бурмосик. – «Бо твоя врода».

– Ой, здрастуйте! – пiдхопилася Люська. – Я знаю, але «моя врода» менi бiльше подобаеться. Ну як, схожа я на королеву?

– Чиста королева, – погодився Бурмосик, зазираючи в пiч. Але даремно шукав вiн якогось чавунця з варивом. У печi навiть не топилося.

– Чиста тобi королева, – повторив вiн уже не так бадьоро й зiтхнув. – А iсти хочеться!

– І менi вже хочеться, – радо пiдтримало зайча, не одриваючи погляду од дзеркальця. – Насилу вас дочекалась.

– А що ж iсти? – запитав Бурмосик.

– Справдi що? – й собi поцiкавилась Люська.

– Нiчого ж немае!

– Дiйсно. Немае.

– І нiхто за всенький день не здогадався зготувати хоч що-небудь? – подав голос Буцик.

– А хто ж мiг зготувати, – здивувалася Люська, – коли в хатi нiкого не було? Ви косили, а я рвала квiточки. Правда ж гарнi? А ми сьогоднi будемо читати?

– Щось на голодний шлунок не дуже хочеться, – вiдповiв Буцик.

З’iвши по скибцi хлiба з чаем, друзi лягли спати, сподiваючись, що хоч завтра матимуть кращу вечерю.

Але назавтра iх чекало те саме.

Ще здалеку, повертаючись додому, косарi почули життерадiсний спiв:

Бо моя врода
То е чистая вода…

Цього разу на головi в «королеви» красувався вiночок волошок, але iжею в хатинi й не пахло.

– Ой, гляди, – сказав голодний Бурмосик. – З неробами часом трапляються усякi неприемностi.

– Так неробам i треба! – озвалась Люська. – А нам iз вами чого боятися, крiм вовка й лева, звичайно. Адже ми завжди при дiлi. Правда, менi гарно в цiй коронi? – спитала Люська. – Чомусь ви не радi…

– Радi-радi, – озвався Бурмосик. – Навiть дуже, – й заходився розтоплювати пiч.

– Ти сказав би iй що-небудь, – говорив Буциковi Бурмосик, коли вони вкладалися спати. – Хай хоч трохи нам допомагае…

– Та якось незручно. Все-таки наша гостя. Бiдна дiвчинка! Вона так натерпiлася через того лева. Хай мине день-другий.

Та минуло кiлька днiв, а по зайчатi не видно було, щоб воно дуже журилося. До роботи Люська й не думала братися.

Тодi вночi, як усi поснули, Бурмосик полiз на горище, де у скриньцi в нього лежали всякi дуже потрiбнi речi – гайки, шурупи, цвяхи, мотки дроту, – i видобув iз тiеi скриньки шматочок кривого дзеркала. Цей шматок подарував йому минулого лiта директор заiжджого цирку за те, що Бурмосик допомагав розставляти стiльцi. Саме в останнiй день, коли артисти пакувалися в дорогу, одне велике криве дзеркало з кiмнати смiху розбилося.

Навшпиньки Бурмосик прокрався до Люсьчиноi кiмнати, узяв зi столу ii люстерко i, притуливши до того уламка, провiв чотири рази склорiзом. Ще мить – i вiн уже тримав два невеличкi, однаковi за розмiром дзеркальця. Але одне було правдиве, а друге – криве, хоча на вигляд вони нiчим не вiдрiзнялися.

Залишивши на столi криве дзеркальце, Буцик сховав Люсьчине i лiг спати.

Лише мiсяць, що зазирав у вiкно, бачив те. Але мiсяць, як вiдомо, бачить усе, що дiеться вночi, а говорити не вмiе.

Прокинувшись, як завжди, о тiй порi, коли тiнi од сонця найкоротшi, Люська полежала ще трошки, вирiшуючи, з яких квiтiв вона сьогоднi сплете вiночок, тодi скочила з лiжка, наспiвуючи, сягнула по дзеркальце й заглянула в нього. Але що це? Замiсть ii, Люсьчиних, великих очей на неi дивилися манюсiнькi свинячi очка, а пiд ними висiли щоки-пампушки. Їi акуратненький ротик тепер роззявлявся до самих вух, здоровен на голова трималась на шийцi-сiрнику. То була якась потвора!

Затремтiвши вiд жаху, Люська випустила дзеркальце з рук. Вона обмацала свою мордочку, шию, вуха – на дотик усе здавалося таким, як було, але, поглянувши в дзеркальце знов, Люська зрозумiла, що вся ii врода кудись щезла.

Опустивши голову на лапки, зайча гiрко заридало. «Вже не спiвати менi так весело, – думало воно, – не вистрибувати на однiй нiжцi, не плести вiночкiв – навiщо вони тепер! А як я з’явлюсь на очi Буциковi та Бурмосиковi?

Вони мене тепер не любитимуть. І мама не впiзнае свою доньку. Мало того – всi смiятимуться з мене. – І раптом згадала натяк Бурмосика на те, що з неробами трапляються усякi неприемностi. – А я ж труджуся цiлiсiнькими днями… Цiлiсiнькими днями…»

І тут Люська спохватилася, що нiхто за ii життя не називав ще цiлоденнi гуляння, спiви й збирання квiтiв – роботою. Вражена своiм вiдкриттям, вона ще довго сидiла на лавi. Пiдвелась, обмотала голову рушником i знову сiла. Тодi схопилась на рiвнi ноги, внесла дров, розтопила пiч. Люська не вмiла готувати, але не раз бачила, як це робила ii матуся.



Смерком на стежцi, що вела до хатки, з’явилися двi постатi. Одна несла лопату, друга – моток мотузка й сокиру.

– А вони точно тут ходять? – почувся левiв голос.

– Аякже! Три днi вистежував! – вiдповiв йому з темряви Вовк. – Дiвчисько все по лiсу тинялося: назбирае, знаеш, квiтiв цiлий оберемок, вмостить на макiвцi та й ходить собi, у дзеркальце милуеться. Якби ж то не опiки, я ii враз би схопив. А то сам знаеш: пiвтора тижня лежав, рани вигоював. Хiба тепер прудко побiжиш? Раз зовсiм близько од мене була – я по-пластунськи пiдкрався ззаду, а тут вона, як на зло, свое дзеркальце витягла i ненароком сонячного зайчика менi просто в очi. Налетiв зослiпу на мурашник, та i зараз ще покусаний увесь. Отож i кажу: дiвчисько все по лiсу тинялося, а це з двору не потикаеться. Обмотало голову рушником i вчора цiлий день город пололо.

– Ну й дурний, – озвався Толябун. – Хитрiстю треба брати. От вони, скажiмо, цiею дорогою ходять, а я iм пастку i влаштую. Зайча, кажеш, у дзеркальце задивляеться? От навколо нього й крутитися треба. Слабке мiсце шукать. Не в хату лiзти напролом, а зробити так, щоб само з хати виткнулось. Зрозумiв? Е-ех, щось не видно живностi у твоему лiсi, – бурчав лев. – Куди вона вся подiлася?

– Зачаiлись усi, не розумiеш хiба? Ревеш, як навiжений. Казав же тобi, щоб не галасав. Не слухаеш. Ото й позалазили всi у нори, поховалися в хащах. Як тепер до них добратися?

– Бояться, значить, – зрадiв лев. – Чують героiв. Спершу цих трьох з’iмо, тодi решту, а потiм до мене в Африку гайнемо. Порядок встановлювати! Панувати! Гиги! А то вже скучили по менi, мабуть, любi звiряточка. Ой! Все тiло болить пiсля того клятого гасу. Вся шкура у вавках. Це ж треба – лампою швиргатися. Стiй! Отут, здаеться, пiдходяще мiсце!

Лев увiгнав лопату в землю.

– Зараз ми iм таку гойдалочку встругнемо, – вiв далi. – Вирубай-но поки ломаку, чи що.

Сокира загупала по деревинi.

Лев тим часом зробив на мотузцi зашморг, закинув його на верхiвку дубочка й потягнув до себе. Петля мiцно обхопила дерево.

– Готово! – пiдскочив Вовк.

– Добре! Ану, давай разом потягнемо.

Дубок хитнувся й похиливсь.

– Досить! – командував лев. – Тепер обмотай разочок круг кiлка. А тут – ще одну петлю i на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зiскакуе з кiлочка, дубок розпрямляеться й смикае вгору зашморг разом iз тим, хто в нього потрапив.

І Толябун на радощах почав плигати через голову i примовляти:

З доброi моеi ласки
Не минуть нiкому пастки!

Толябун не помилився. Вiн так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста i потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ i тепер завис у повiтрi, пручаючись, що було сил. Але сили були нерiвнi, та й тонкi гiлочки вже трiщали.

– Рубай! Рубай мотуз! – репетував лев. – Чого ти стоiш?

Вовк пiдняв був сокиру, але враз опустив.

– Зовсiм нова мотузка, – мовив iз жалем. – Я нею ще нi разу не користувався. Може, краще хвоста?

– Ти що, пришелепку, здурiв? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!

Вовк нехотя махнув сокирою, i лев гепнувся на землю.

– Хух, – вiдсапнув вiн. – Оце так! Мало не затягло!

– А мотузка ж яка, – зiтхнув Вовк. – Золото, а не мотузка, цiни iй не було.

– У-у, довбешка твоя порожня! – визвiрився на нього лев. – Мотузки йому жалко. Бiжи зараз же по нову!

– Ще й по нову… – скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.

Вiдпочивши, лев зметикував, що вiдтято не такий уже й довгий шмат. Тож вiн знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив ii на стежцi. Почекавши ще трохи Вовка, вiн подався додому. «Стрiну дорогою, – подумав. – А не стрiну, так пошукае мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»

А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозi, а навпростець, через лiс. Лева на мiсцi вiн уже не застав i, розмiркувавши, що Толябуновi набридло чекати i вiн гайнув додому, лаючись, i собi повернув назад. Та заледве ступив кiлька крокiв, як щось мiцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорi, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.

Лев же, анiтрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в лiжко, одвернувся до стiни й захропiв.

А вранцi Толябун, ухопивши ножаку й мiшок, почимчикував неквапом iз хати.






І вже там, високо вгорi, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.



Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гiллi висiло щось дуже велике. «Ого, – подумав Толябун (сонце свiтило йому в очi й заважало як слiд роздивитись), – вони там, здаеться, обое. Оце пощастило». Вiн потягнув вiльний кiнець мотузка на себе, дубок нахиливсь, i просто Толябуновi пiд ноги хряпнувся сплутаний, увесь синiй Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, i Вовк знову сховався у верховiттi. «Це ж вiн од висiння посинiв, – мiркував Толябун, тягнучи мотуз. – Невже задушило?» – І коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.

– Вовчику, ти живий? – спитав несмiливо, але той не ворухнувся. Тодi лев завдав собi на плечi бездиханне тiло друзяки й поплентав до хати.

У Вовковiй хатi пахло всiлякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.

– Ну як тобi, легше? – питав лев Вовка.

– Та наче одпустило трохи, – вiдповiв той кволо. Сидiв, укутаний ковдрами, на диванi, звiсивши ноги. – Та ще й нежить пiдхопив – цiлу нiч на вершечку гойдався. А надворi ж не тепло. Думав – настала моя годинонька.

– Настала! Та хiба для таких героiв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякi подвиги й творити!

– Ох, ситий я вже тими подвигами, – простогнав Вовк. – ЬСазав же: не треба чiпати. І зарiкався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо iм спокiй. Ну нащо вони тобi?

– Це вже справа честi, – похмуро вiдказав Толябун. – Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тiльки хитрiстю треба. А потiм до мене гайнемо, у Афф…

– Ой-йой! – зойкнув раптом Вовк.

– Що таке? – сполошився лев.

– А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов'яне все.

– Хiба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходiмо, я поможу.

– Не, зараз не пiду. Поки дiйдемо, вже смеркне.

– А ти що, темряви боiшся? – зареготав лев.

– Нi, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всi бояться.

– Болотяника? Це ж хто такий? – зацiкавився Толябун.

– Та невже я тобi про нього нiчого не розповiдав?

– Нi.

– Е-е, то ти нiчого не знаеш. Ну то слухай.

– Ану-ну, – пiдохотив його лев.

Вовк вiдкашлявся:

– У нашому лiсi, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й пiдступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсiм не схоже на болото, а нiби велике поле, поросле травою й квiтами. Але то тiльки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кiлька крокiв, як сердегу одразу засмокче пiдступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке палiччя, i воно безслiдно зникало в глибинi. Навiть жаби не живуть там, а тiльки комарi. Мами лякають трясовиною неслухняних дiтей, але туди й так мало хто навiдуеться.

Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнiшим. Кiлька рокiв тому однiеi грозовоi ночi з самоi його середини, – звiдти, де в туманi бовванiють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грiм – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нiчого й не було, але вiдтодi й почалися дивовижнi речi.

Мало не щодня чулися з того мiсця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарiв, нiби бачив постать у бiлому, яка бiгала по тванi, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачае й недочувае, тож мiг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а вiдтодi до болота взагалi нiхто не потикаеться. Помiркуй сам. Хто може бiгати по трясовинi, наче по твердому, та ще й кричати? Не iнакше – якась мара, Болотяник заманюе на грузьке невиннi жертви. Ще й понинi можна почути iнодi тi крики. Тому й побоююсь я пiдходити до того мiсця смерком, не те що вночi.

– А може, то марсiянин, га? – несмiливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про лiтаючi тарiлки. Може, саме одна така тарiлка зламалася й ляпнулась в болото?

– Воно так гахнуло тодi, нiби не тарiлка, а цiлий баняк!

– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобi одне в головi. Скоро вже, крiм полумискiв, взагалi нiчого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна е в хатi?

– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж двi!

Вiн полiз у закапелок i витягнув на свiт потрiпанi книжки:

– О!

– Ти бач! – здивувався лев. – Дай-но сюди! Так, усе зрозумiло, – сказав, ледве глянувши на заголовки. – «Їстiвнi гриби» i «Читанка» для першого класу. Годi було вiд

тебе чогось iншого й сподiватися. Ну, з грибами ясно – ти ж травоiдний, – а «Читанка» навiщо?

– Ге-ге, – засмiявся Вовк. – Вiдiбрав у якогось малюка. Я ii пiд чавунець пiдкладаю, коли iм, бо стiл полiрований.

– Зрозумiло, академiку! Слухай, – зблиснули раптом левовi очi. – Кажеш, усi в лiсi знають про Болотяника?

– Усi, усi.

– І бояться його?

– Ще й як.

– Ідея! – гукнув лев i вискочив надвiр.

Ухопив простирадло, що сушилося на жердинi, обмотався ним i з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тiльки-но його постать у бiлому з'явилась на порозi, як Вовк заревiв:

– Болотяник! Рятуйся! – i метнувся у дверi.

– Стiй! Ти що, здурiв? Це ж я! – вхопив його за хвiст лев, скидаючи з себе простирадло.

– Ху! Ну й налякав! – одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. – Аж душа в п'ятах.

– Якщо вже ти так налякався, – радiв лев, – то що буде з отими куцохвостиками! Уявляеш? Та вони зацiпенiють од страху! Ось ми iх чим вiзьмемо!

– То ти хочеш… – почав був Вовк.

– А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду – i хапай iх голими руками. Молодець я чи нi?

– Молодець! – одказав Вовк. – Стратьог!




Роздiл VI


Буцик iз Бурмосиком запаслися дровами на зиму i з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.

– І що найголовнiше, – казав Буцик, – ти помiтив: останнiм часом вона дуже змiнилась.

– Таки змiнилась, – охоче пiдтвердив Бурмосик.

– А якою стала роботящою! По хазяйству вже собi раду дае. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу мае вплив колективу, тобто нас iз тобою.

– Але не тiльки це, – озвався Бурмосик.

– А що ще?

– Та бач… – мовив Бурмосик. – Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скiльки днiв ходить iз замотаною рушником головою?

– Каже, бiдна, що голiвка болить. І лiки не допомагають.

– Так знай же, що нiяка голова в неi не болить!

– Не болить? – здивувався Буцик.

– Нi, – вiдповiв Бурмосик. – Просто я пiдсунув Люсьцi замiсть ii дзеркальця – криве, з того уламка, що менi подарували минулого лiта циркачi! І тепер вона думае…

– Ай-я-яй, – урвав його Буцик. – Бiдна дiвчинка! Ну навiщо ж ти так?

– Бо вона нiчого не робила.

– Та ми ж i самi чудово обходились. Бiдна дiвчинка, як iй гiрко! Не чекав я од тебе такого.

– Я ж пожартував. А Люсьцi од того тiльки користь, бо у неi в головi однi тiльки квiточки були. Ти ж сам бачив.

– Сьогоднi ж розкажи iй про все, – вiв свое Буцик. – Вона ж, певно, дуже страждае.

– Та я й сам збирався. Тiльки розказувати не буду, а пiдмiню дзеркальце i все.

– Хай хоч так, – погодився Буцик.

Люська iз обмотаною рушником головою стрiла iх на порозi. У хатi була чисто вимита пiдлога, вiкна сяяли прозорiстю, з печi смачно пахло.

– Як вам працювалося? – спитала Люська, насипаючи в тарiлки.

– Чудово! – вiдповiв Буцик. – Бо знали, що вдома нас чекае така господинька.

– Та що там, – зашарiлась Люська. – Гм… А пам'ятаеш, Бурмосику, ти казав, що з неробами може щось трапитись? Нас це, звiсно, не стосуеться. А чи бувае так: потiм, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?

– Авжеж, бувае, – швидко вiдповiв Бурмосик, зиркнувши краем ока на Буцика. – Неодмiнно.

– А коли? – нетерпляче згукнула Люська.

– Та… Зовсiм небагато часу мае минути. Здаеться, тиждень.

– Ой, завтра якраз тиждень, – тiльки й мовила стиха Люська.

А вранцi, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця i на радощах скрикнула. Замiсть манюсiньких свинячих очок у неi були ii, Люсьчинi, великi очi, замiсть щiк-пампушок – ii колишнiй ротик, i навiть вушка були ii – довгi й пухнастi.

О, як зрадiла Люська! Вона знов застрибала на однiй нiжцi, замахала лапками, закричала «Ура!», тричi оббiгла довкола хати, тодi швиденько метнулася за хвiртку й сплела собi маленький, ну зовсiм маленький вiночок; а наостанок ще й заспiвала свою улюблену пiсню.

Тодi збiгала до криницi, набрала води, кинулась у хату, сягнула на пiч по чавунець i… Щось блискуче й маленьке впало з печi на долiвку.

– О, та це ж дзеркальце! – вигукнула Люська. – Мабуть, Бурмосик приготував його менi в подарунок i поки що заховав.

І вона вже хотiла покласти дзеркальце назад, але не втрималась i заглянула в нього.

Із дзеркальця на сторопiлу Люську глянули манюсiнькi свинячi очка, пiд ними висiли щоки-пампушки, замiсть рота… Та що там казати, ви ж самi знаете, як усе виглядае в кривому дзеркалi.

Бiдна Люська обмацала всю себе, вiдтак вхопила свое дзеркальце…

І тодi зрозумiла, що вона зовсiм не мiнялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.

«Виходить, вони насмiялися з мене, – подумала Люська. – З мене, з найврод… Нi, просто зi своеi подружки…»

Понуро сидiло дiвча.

Зашумiла лiщинонька,
Зашумiла лiщинонька,
Заплакала дiвчинонька, —

наче з самого серця полилися тужливi слова, i великi сльози покотилися з Люсьчиних очей на долiвку.

Раптом за вiкном щось зашурхотiло, i чийсь улесливий голос запитав:

– Хто це спiвае таку гарну пiсню?

Зайча замовкло. Далi втерло сльози й здивовано зиркнуло на вiкно. Але там нiкого не було.

Минула якась хвилька, i той самий голос запитав iще улесливiше i нiжнiше:

– Хто це такий гарний спiвае так добре таку чудову пiсню?

Люська зиркнула у свое дзеркальце i, ледь усмiхнувшись, пискнула:

– Це я!

– Та хто ж, хто? – чулося знадвору, i тодi Люська, забувши про всяку обережнiсть, пiдбiгла до вiкна, визирнула й повторила, любенько посмiхаючись:

– Це я!

Тiеi ж митi могутне лаписько вхопило ii за вушка, висмикнуло з вiкна, наче моркву з грядки, i вкинуло в мiшок.

І вже звiдти Люська почула голосний регiт:

– Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаеш, що таке плакати, моя гарнюнька.

Вовк перекинув мiшок через плече й побiг у лiс. Куди й навiщо – про це Люська могла тiльки здогадуватись, але уява ii не малювала нiчого приемного.

На приятелевi кроки Толябун пiдхопився з дивана й кинувся до дверей.

– Ну як?

– Принiс, – вишкiрився у посмiшцi Вовк. – Пiддурив! Ось маеш, – провiв лапою по мiшку.

Зайча злегка ворухнулося.

– Скiлькох?

– Що значить скiлькох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вiкна, а я його за вуха – i готово.

– А в хатi ще хтось був?

– Я й не знаю. Може, був, а може, й нi. Хто ж його вiдае? Через стiни, хе-хе, не видно.

– «Не видно!» Бовдур! – аж засичав Толябун. – То треба було у вiкно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться ii шукати…

– Ага, у вiкно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам iди i зазирай. І взагалi, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуешся, страждаю за трьох, а вiн ще обзиваеться. Нiякоi культури! Сам бовдур! – витрiщився на Толябуна Вовк.

– Та гаразд уже, гаразд, – буркнув лев. – Ну як ти не здогадався! Якщо в хатi нiкого не було, то залiз би туди сам

i почекав iх. Вони ж нiчого не пiдозрюють. Тiльки в дверi, а ти iх по тiм’ячку. І вся розмова.

– Так-то воно так, але ж у них вiкна забитi, ти ж знаеш!

– Що тобi ту дошку одiрвати чи вибити! Сокиру взяв би iз собою.

– Ага, а вони мене знову гасом.

– Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз i спитаемо, хто вдома був! – зрадiв Вовк, глянувши на мiшок.

– Правильно! – Лев кинувся у куток, розв’язав мiшок i витрусив на пiдлогу принишклу Люську.

– З-д-здра-аст, – пiдвелась вона на ноги. – З-з-здр-а-аст, Толику…

– Здрастуй, серденько, – засмiявся Толябун. – Ну от i здибались. Приемно, що ти мене не забула. Як живеш?

– Д-д-о-об-р… – прошепотiла Люська i схлипнула.

– Ти вважаеш, що добре? Ти чув? – звернувся до Вовка. – А язика ще не розучилася показувати? – знов глянув на Люську, але та тiльки схлипнула ще дужче. – Не розучилася? – повторив Толябун.

– Нi! – раптом вигукнула Люська i, замруживши од страху очi, висолопила язика.

– Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. – аж зацiпило Толябуновi. – Та я… Та я тебе!.. – Вiн кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовкiв голос.

– Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивiдати в неi дещо… – І вiн багатозначно клацнув пальцями.

– І то правда, – схаменувся Толябун i гарикнув:

– Ти була одна в хатi?

– Нi, – одповiла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.

– А з ким?

– Із Буциком та Бурмосиком, – вирiшило обдурити зарiзяк зайча. – До них саме прийшов у гостi дядько Кабан i принiс iм нову рушницю, – вигадувала вона. – І вони всi сидiли у сусiднiй кiмнатi, i дядько Кабан показував iм, як iз тiеi рушницi стрiляти.

– Рушниця, – посмiшка на Вовковiй мордi згасла. – Погане дiло. Пам’ятаю, раз зустрiв я дiвчинку, чи то Червоний Очiпок…

– Та облиш ти своi спогади дурнi, – урвав його лев. – Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.

– Із ним краще не зв’язуватись. Мiсцевий дзюдоiст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…

– І звела ж мене доля з боягузом, – зiтхнув лев. – Чого ти трусишся? Ну i який же вiн, цей дядько Кабан? – блимнув на Люську.

– Здоровенний! – Люська зрозумiла, що вона на правильнiй путi. – Отакий на зрiст. Отакенна шия. А плечi – у дверi не влазить.

– Ну i як же вiн усе-таки до вас улiз? – уже не так бадьоро спитав Толябун.

– А боком. Та й то ми його всi втягували – аж хата трiщала. Коли ступае – дошки на пiдлозi вгинаються. А ручиська – як вашi три!

– Ну-ну, – замислено озвався лев.

– А рушницю принiс iз трьома цiвками, – розписувала далi Люська. – Одна стрiляе шротом, друга – кулями, а третя – чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, що мене немае, одразу кинуться сюди, i я вже не знаю, що тодi буде.

Люська зовсiм розходилася, побачивши, як стривожились ii вороги.

Запала мовчанка.

– Ну, я пiшов, – першим звiвся на ноги Вовк, ухопив вiдро й попрямував до дверей.

– Ти куди? – пiдвiв голову лев.

– Город поллю.

– Город? Так уже ж смеркае.

– Ну то й що? Треба городець полити.

– А Болотяник? Чи ти вже його не боiшся?

– Не боюся, – вiдрубав Вовк. – Пiду.

– А може… Ага, – здогадався лев, – то ти, може, втекти здумав? – І вхопив Вовка за лапу. – Я тобi дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кiнця доведе, хто у вирiшальний напад пiде? – Люська нашорошила вуха. – Втiкаеш?

– Ну й тiкаю, – зiзнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цiвок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрiчатися.

– Цить, – гримнув лев. – Ще невiдомо, чи це все правда, чи дiвчисько не збрехало.

– Все чиста правда, – подала голос Люська.

– А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до iхньоi хати i гляну – вигадки то чи нi. А ти побудь iз дiвчиськом – от тiльки зв’яжу ii. – Лев пiдiйшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покiнчимо з тими, то всiма трьома й поласуемо. А то що з неi одноi – i од землi не видно. А ти дивись, – звернувся до Люськи, – якщо збрехала…

– Як же я один залишуся… – подав голос Вовк. – А якщо вони сюди нагрянуть…

– Ну то бiжи ти, – одказав лев, – а я посиджу.

– Е нi, я краще тут побуду, – одмахнувся Вовк.

– Отож, – кинув Толябун i вибiг iз хати.

– Ну й поморочилися з тобою, поки спiймали, – розговорився Вовк. – І чого, власне, я на тебе напався? Що ти менi поганого зробила? Із левом щось там не подiлили, – а менi яке до того дiло? Я до тебе завжди ставився добре. В душi. Так що ти, може, тее… Якщо тi з ружжом прибiжать – заступишся за мене? Я навiть одну лапку можу тобi розв’язать. О, – нагнувся над Люською, – отак зручно тобi?

– Заступлюся, – мовила Люська. – Я й сама дивуюся, що у вас спiльного з тим Толябуном? Ви такий розумний, iнтелiгентний Вовк – i подружилися з цим грубим невiгласом.

– Отож, отож, – запишався Вовчисько, вмощуючись на диванi. – Нiчого в мене з ним спiльного нема. Це ти правильно пiдмiтила. Сiв на мою шию, ще й поганяе, живодер. Це вiн менi наказав тебе впiймати. Хiба ж я сам до такого додумався б? Погрожував менi. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навiть вiдпущу. Точно, вiдпущу. Бiжи собi до своiх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи нi? Скажи, не бiйся, я ж Вовк добрий.

Люська зрозумiла: Вовк i не думае вiдпускати ii, тiльки правду хоче випитати. Але що задумали цi двое?

– А якщо я признаюсь, ви розкажете менi про Болотяника?

– А ти звiдки знаеш? – вибалушив очi Вовк.

– Із вашоi розмови з Толябуном.

– Гаразд, розкажу, коли так, – погодився сiроманець. – То ти…

– Я все збрехала, – твердо мовила Люська, глянувши йому у вiчi.

– Невже? – зрадiв Вовк.

– Так.

– І нема Кабана?

– Нi. Вiн уже мiсяць на змаганнях.

– І рушницi нема?

– І рушницi.

– О, як добре, – усмiхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. – Значить, нiхто в мене не стрiлятиме. Я дуже добрий Вовк, – глянув вiн на Люську, – але кровожерливий. Для мене нема нiчого кращого, як з’iсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож вiдпустити тебе я нiяк не можу, бо хочу iсти. Сьогоднi вночi, значить, тобто вже завтра на свiтаннi, коли сон наймiцнiший, ми з левом перевдягнемося в Болотяникiв i нападемо на вас. – Люська здригнулась. – Ну тобi боятися нема чого – ти ж бо тут, – заспокоiв ii Вовк. – Ми хочемо зробити з вас святковий обiд, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибiжить?!. Ти ж його обдурила, а вiн цього не любить.

Вовк витягнув iз кишенi жменю насiння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на пiдлогу.

Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзiв? Звiдси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото – страшно Болотяника. У лiсi вже темно… Хоча яка рiзниця – темно в лiсi чи свiтло, якщо вона все одно не може вирватися звiдси. Люська трохи випростала затерпле тiло, i тут щось гостре вп’ялося iй у бiк. Зайча вiльною лапкою намацало в кишенi свое дзеркальце. Дзеркальце! Адже краем його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час вiд часу лупае на неi з дивана ледачим оком. Видно, не судилося iй уже побачити матусю. А якi матуся пече коржики! А як готуе солодку моркву! А якi спiвае колисковi, коли Люська хворiе.

Од тих пiсень самi собою злипаються очi…

А якщо спробувати?…

Люська, злегка прокашлявшись собi пiд носик, упiвголоса завела:

Котику маленький,
Котику сiренький,
Не ходи по хатi,
Не буди дитяти.

– Давай-давай, – пiдохотив ii Вовк, – спiвати не заборонено. Я навiть люблю, коли спiвають. У мене дуже нiжна душа. І добра…

Дитя буде спати,
Котик колисати, —

тамуючи дрож у голосi, якомога лагiднiше виводило зайча.

А-а-а-а-а-а-а.

Скiнчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлi, люлi», а потiм «Ой на кота-воркота» i вже десь на серединi пiснi помiтила, що Вовкова лапа звiсилася з дивана й насiння з розчепiреноi жменi посипалося на пiдлогу. Тодi Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не вiдповiдав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до дiла, але тупi краi не брали грубий мотуз. Тодi зайча мить подумало i з силою натиснуло дзеркальцем об пiдлогу. Хруснувши, воно розпалося на двi половини. Люська легко розрiзала пута гострим краем скла i за пiвхвилини була вiльною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила ii й так само навшпиньках вийшла за дверi. Нiчне повiтря обхопило Люську прохолодною свiжiстю, i зайченя кинулось у темiнь. Одбiгши трохи, закинуло сокиру в гущавину – «Тепер не знайдуть», – а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»

То повернувся з розвiдки Толябун.

У темрявi, якоi Люська боялася бiльше за все на свiтi, кожен кущ ввижався iй левом, кожен лужок – Страшним болотом, а пень – Болотяником. Гiлки хапали ii за плечi, корчi пiдставляли нiжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона бiжить, Люська не могла сказати з певнiстю. І вже коли на обрii засiрiв свiтанок, натрапила на Суничну галявину. На неi вiйнуло запахом стиглих суниць…

Звiдси дорога вже була знайома, i Люська побiгла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на свiтаннi». Ще трохи, ще – i зайча мало не зiткнулося зi своiми друзями.

– Люсю! Люсько! – закричали вони й кинулись обiймати та цiлувати ii. – Де ж ти ходила?

– Пробач, пробач, Люсюню, – лопотiв Бурмосик, шморгаючи носом. – Це все я… Я хотiв пожартувати…

– Вибач йому, я нiчого не знав, – мимрив Буцик.

– А я й не сердилася зовсiм, – розчулено вiдповiла Люська. – А ви, бiдолашнi, мабуть, цiлу нiч не спали?

– То пусте! Дрiбницi! – кричали в один голос Буцик iз Бурмосиком.

– Люсь, я забув тобi сказати найголовнiше, – мовив Буцик. – Пiслязавтра ми йдемо шукати твою маму.

– Як добре, – зрадiла Люська, але враз наморщила лобика. – Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун iз Вовком.

Друзi кинулися стежкою до хати й зачинили дверi.

– Як же ми будемо боронитися? В нас немае нiякоi зброi, – стривожився Бурмосик.

– Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогiв, – мовила Люська.

– Тобто як це з моiх рогiв? – обурився Буцик. – Зрiжете iх, чи що?

– Та нi! Ми прив’яжемо до твоiх рiжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як тi опиняться на прицiлi.

– Якось воно несподiвано, – почухав потилицю Буцик.

Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосикiв пружинний еспандер, з яким вiн робив ранкову зарядку.

І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався iз трясовини! Здавайтесь усi!» – i дикий Толябунiв рев. За мить у дверi загупало, аж хата задвигтiла.

– Дверi вони не виламають, – заспокоiла Люська.

– А ми iх самi вiдчинимо, – сказав Буцик. – Тiльки чим би це… мене зарядити?

– А ось, – зняла Люська з печi горнятко. – Думаю, пiдiйде.

– Пiдiйде, – одказав Бурмосик i натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, i тiльки-но знову загупали, рвучко розчинила iх.

Із свистом прорiзавши повiтря, горнятко вгатило Вовковi в груди. Щось булькнуло в горлi у звiра, i вiн повалився з ганку на лева. Але Толябун вчасно вiдскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.

– Вбили! Друга вбили! Бандити! – заревiв лев i кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.

Та вiн помилився: друг залишився живий. Вiдпочивши на землi хвилин зо три, Вовк прочуняв i пошкандибав до тину.

– Ну як ти? – пiдскочив до нього левисько.

– Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замiсть того, щоб помогти, п'ятами накивав. Друг називаеться!

– Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, – виправдувався лев. – Треба помститися iм. Треба щось iнше придумати.

– Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все менi дiстаеться, – запхинькав Вовк. – І вiд мисливцiв, i вiд поросят, а тепер iще вiд оцих, – показав на будиночок.

– О! Розпатякався! Чого ти рюмсаеш? Ми, хлопцi, героi чи не героi! Та ми таке можемо! Гори звернемо. – Лев ходив попiд тином, i раптом просто з неба впала йому пiд ноги якась каменюка. Вiн зиркнув угору й побачив, що кинув ii дядько Кажан, але, пiдслiпуватий, не влучив.

– Киш менi звiдси, курка общипана! – крикнув лев. Вiн ухопив грудку й пожбурив ii вгору. Кажан зойкнув – грудка попала йому в крило – й полетiв геть.

– О! Бачив? – радiв лев. – Отак треба!

– А вiн зараз усiх звiрiв скличе, – заскиглив Вовк. – Тiкаймо звiдси, поки не пiзно.

– Нiзащо, – бадьорився лев. – Або я, або вони. – І тут погляд його впав на стiжки. – Придумав! – зрадiв Толябун. – У тебе сiрники е?

– Є, – вiдповiв Вовк. – Дома.

– Ну то мерщiй по сiрники! Зараз ми iх викуримо.

– Легко сказати, – швидше, – занив Вовк. – У мене й досi в грудях коле.

– У всiх коле, – вiдказав суворо лев. – Побiг би я, так ти ж усе попсуеш!

– Ну, гаразд, – погодився Вовцюга й покушпелив додому.

– Щось вони задумали, – звернувся до товаришiв Буцик. – Один кудись побiг, а другий зостався. Що в нас е з набоiв?

– Двое горняток, – вiдповiла Люська, – два чавунцi – великий i малий, – три виделки…

– Чотири полiняки, – докинув Бурмосик.

– Немало… Якщо влучно стрiляти…

– Погляньте! – крикнув Бурмосик.

Усi кинулись до вiкна. Перескочивши через тин, лев ухопив стiжка й понiс його до хати.

Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стiжок.

– Га-га-га! – зареготав лев. – Стрiляйте, стрiляйте, хоч десять рокiв.

– Дай-но полiно, – гукнув Буцик.

Полiно мелькнуло в повiтрi, але не влучило i зникло десь у кущах.

Лев тим часом кинув сiно пiд хату, метнувся назад i вхопив другий стiжок.

Тарiлка вдарилась об стiжок, i знов почувся голосний Толябунiв смiх.

– Ану, спробуймо виделкою, – пiдказало зайча.

По тому, як завищав i застрибав на однiй нозi Толябун, друзi здогадалися: виделка влучила в цiль.

Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свiй вантаж пiд хату i чкурнув за тин. Там витяг iз лапи виделку й став чекати Вовка.

Незабаром прихекав i той з коробкою сiрникiв.

– Тепер слухай, – мовив лев. – Он бачиш – пiд стiною два стiжки. Сухiсiнькi, як порох. Досить кинути сiрника – i вся хата пiде з димом. Нашi друзi, звiсно, не чекатимуть, поки згорять разом iз нею, i вискочать. Отут ми iх i в мiшок. Просто i генiально! Ну, гайда!

– Що гайда? – затремтiв Вовк. – Ризикувати своiм здоров'ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.

– Лiзь, боягуз нещасний.

– Не полiзу, – затявся Вовк.

– А свiжину щодня iсти хочеш? А панувати в лiсi теж хочеш?

– Не хочу!

– Вже забув усi нашi плани, зрадив?

– Не забув, але здоров'я дорожче.

– Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров'я, знаеш, як прибувае. Щохвилини!

– Гаразд, – повагавшись, вiдповiв Вовк. – І звела ж мене лиха година з тобою.

– Давно б так, – мовив лев. – Диви! Бери стiжок i пiд його прикриттям пiдповзеш до хати. Там пiдпалиш разом iз моiми двома. А я не забарюся з торбою.

Вовк припав до землi.

Вдарилась перед ним i розбилася на друзки тарiлка, пролетiла над головою виделка. Ховаючись за стiжок, звiр помалу просувавсь уперед.

– Все! – мовив Буцик. – Стрiляти бiльше нiчим.

За кiлька метрiв од хати Вовк пiдпалив сiно.

– Вiн i нас зараз спалить! – вигукнула Люська.

Але раптовий подув вiтру пiдхопив полум'я й кинув його просто на Вовка. Завивши вiд болю, той кинувся навтьоки.

– Ну й нездара! – вилаяв його лев. – Доручай тобi що-небудь. Давай сюди сiрники!

Хутенько перетнувши двiр, вiн поклав ще один стiжок поруч iз першими двома й черкнув сiрником.

– Все! – заплющила очi Люська.

– Тiкаймо! – гукнув Бурмосик.

Та нараз якась тiнь майнула по дворищу, i згори просто левовi на голову гепнувся великий мiшок. Ще мить – i такий самий мiшок накрив Вовка.

Друзi задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повiтряна куля.

– Ой! – скрикнула Люська. – А якщо це ще один лев iз Африки?

Але то був не лев.

Куля спустилася донизу, i з кошика вийшов якийсь дивний чоловiчок – гладенький, у капелюсi з широкими крисами i коротеньких штанцях, весь обвiшаний бiноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько ii забилося-затрiпотiло в грудях, i крикнувши: «Мамо!» – зайча кинулося з хати.




Роздiл VII


Як же сталося, що природолюб Буртiус – а це був вiн, – замiсть того, щоб iсти спеченi його матусею пундики з повидлом, опинився у лiсi, далеко вiд рiдноi домiвки?

Розпрощавшись iз африканськими звiрятками, яких вiн урятував вiд Толябуна, Буртiус збагнув: хоч би куди занесло лева на повiтрянiй кулi, вiн усюди буде однаково небезпечний для людей i звiрiв. Зрозумiвши це, мандрiвник засiв за обчислення. Вiн визначив напрям вiтру i вимiряв його швидкiсть. Пiдрахував, скiльки кiлометрiв пролетiла б куля порожня i куля з Толябуном. А обчисливши все те, вiн обвiв на картi кружечком район, де, за його пiдрахунками, мав приземлитися лев, i, поглянувши на компас, рушив у дорогу.

Вiн дуже поспiшав. Вiн iхав на верблюдi, на вiслюковi й конi, машиною, поiздом i пароплавом, лiтаком, вертольотом i велосипедом i зрештою натрапив на свою кулю. Вiд неi вели кудись у степ ледь видимi слiди Люсьчиних лапок i Толябунових лапищ, а поруч сидiла згорьована Люсьчина мама.

Наповнивши кулю летючим газом, що був у балонi в кошику, Буртiус разом iз Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два днi лiтали вони над лiсами i на третiй день надибали наших друзiв саме в скрутну для них хвилину.

– Познайомся, мамо, – смiялася Люська, – це моi новi товаришi. Тiльки завдяки iм я врятувалась у цьому Зовсiм Чужому лiсi. Проте нi, адже з такими чудовими друзями лiс уже зовсiм не чужий для мене.

– І ти познайомся, донечко, з дослiдником, який урятував усiх вас, – крiзь сльози радостi проказала мама.

Зиркнувши краем ока в уламок дзеркальця, – чи не дуже зарюмсана, – Люська пiдiйшла до незнайомця.

– Великий дослiдник i природолюб Буртiус, – мовив той, скромно посмiхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.

– Яка чуйна людина! – закричали всi навкруги. На Буцикове подвiр'я саме зiбралися на поклик Кажана всi лiсовi жителi. – Вiн плаче вiд радостi за мале зайча та його маму.

– Так, я дуже радiю, – схлипував аматор Буртiус, – але водночас i дуже сумую.

– Сумуете? – здивувались усi. – Чому ж ви сумуете?

– Я сумую, бо дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослiдника i природолюба Буртiуса-старшого. Вже три роки, як вiн полетiв кудись на своiй повiтрянiй кулi (у нас це спадкове, дiдусь теж лiтав) i не повернувся. Де не шукав я його: i на Пiвнiчному, i на Пiвденному полюсах, i в Австралii, i в Новiй Зеландii – нiде не можу знайти. От чому я радiю i сумую водночас.

– Бiдний дослiдник, – прокотилося в гуртi.

– Дарма, – випростався зiгнутий горем природолюб. – Я вiрю, що обов'язково знайду його. – І витер очi носовичком.

– Авжеж, знайдете, – погодились усi. – Неодмiнно.

– А тепер, – вiн глянув на Вовка з левом, – давайте вирiшимо, що робити з оцими двома.

Жалюгiднi, iз зв'язаними лапами, тi клiпали очима.

– Пожалiти, пожалiти, – квилив Вовк. – Це вiн мене пiдбивав, пройдисвiт африканський! Очi б моi його не бачили! І хату пiдпалити примушував! На курорт звав!

– Нi, це все вiн, – валив на Вовка лев. – Хто казав, що м'ясо хоче iсти й панувати у всiх лiсах?

– Посадити iх у клiтку! – загукали звiрята. – Хай у нас буде свiй зоопарк.

– Гаразд, придумаемо для них покарання потiм, – запропонував Буртiус. – А зараз прив'яжiть-но iх до дерева. А нам, гадаю, всiм треба вiдпочити. Адже декому скоро йти до школи, – i зиркнув на Люську.

– Декому – це значить менi? – запитала та. – Я пiду до школи, правда, мамо? Виходить, я вже зовсiм велика?

– Правда, доню.

– І мене навчать читати, i користуватися компасом, i визначати сторони свiту?

– І ще багато чому, i навiть трошки розуму, люба, – всмiхнулася мама.

– А… А як же моi друзi? – озирнулася Люська на Буцика з Бурмосиком.

– Я пiду вже в третiй клас, – поважно мовив Буцик.

– Ну от, ти в третiй, а я тiльки в перший, – насупився Бурмосик. – Я теж хочу в третiй.

Але тут його почали втiшати й казати, що третiй клас – це дуже скоро, одразу пiсля другого, а природолюб Буртiус подарував йому кольорову карту свiту i свисток, i Бурмосик заспокоiвся.

– Що ж, друзi, вже стемнiло, вам i справдi слiд вiдпочити пiсля всiх пригод, – мовив мандрiвник-любитель. – Та й менi перед дорогою не завадило б.

– Перед дорогою? – перепитала Люська. – То ви завтра iдете?

– Мушу iхати, – пояснив учений, – адже i я давно не бачив своеi матусi. Але вранцi, перш нiж вирушити, я обов'язково покатаю всiх бажаючих на своiй повiтрянiй кулi. Тiльки встати треба буде дуже рано.

– Ой як добре! – заплескали всi бажаючi в долонi (а небажаючi не плескали). – Ми ще нiколи не лiтали на повiтрянiй кулi (небажаючi не лiтали теж).

– Ну от. Завтра на вас чекають цiкавi враження, – мовив Буртiус. – А поки – на добранiч!

– На добранiч! До завтра! – загукали бажаючi й небажаючi в один голос i стали потроху розходитись.

Прив'язанi до дерева, стояли в мiсячному сяйвi Вовк i лев.

Наступного дня друзi прокинулись iще вдосвiта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своеi кулi, а поруч висiв на гiлцi дядько Кажан.

– Доброго ранку, шановний Буртiусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?

– І я, i я, дiточки. Хоч подивлюсь, як воно лiтае без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.

З'явилась на ганку й Люсьчина мама.

– Ти поiдеш iз нами, мамусю? – спитало дiвча.

– Нi, люба, iдьте вже самi. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обiд. Ось, вiзьмiть iз собою дещо на дорогу.

І вона простягнула Люсьцi кошик iз харчами.

– Прошу, – мовив природолюб. – У мене все готове.

Вiн одкрутив кран балона, i летючий газ iз свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась i трохи пiднеслась над землею.

– Ой! – скрикнула Люська. – Здаеться, полетiли. Може, досить надувати, бо ще лусне?

Але Буртiус тiльки всмiхнувся.

Все вище й вище здiймалася куля над ранковим лiсом.

– Як страшно, – притиснувся Бурмосик до Буртiуса. – А й справдi, вона не лусне? Було б прикро упасти з такоi висоти.

– А хоч i лусне, – втiшив дядько Кажан, – можна ж буде стрибнути з неi й полетiти самому.

– Так то вам можна, а ми ж лiтати не вмiемо, – сполошилася Люська.

– Не бiйтесь, не бiйтесь, – заспокоiв усiх Буртiус.

– А я взагалi нiчого не боюсь, – хоробро мовило зайча.

– А Толябуна? – спитав Буцик.

– А Вовка? – додав Бурмосик.

– А темряви? – кинув цапок.

– А Болотяника? – поцiкавився Кажан.

– Я маю на увазi – тепер уже нiчого не боюся, – вiдповiла Люська. – Ой, дивiться, як усе-таки гарно навкруги.

Довкола i справдi було гарно. У бiлих променях сонця мчала куля. Внизу на морiжках поблискувала роса, i видно було далеко-далеко.

– Ой, диви, наша хатка! – радо скрикнув Бурмосик.

– А он дерево дядька Кажана, – вказав Буцик.

– Дивiться, то ж наша Сунична галява, – радiла Люська.

– А просто пiд нами… – гордо почав дядько Кажан, але друзi так i не довiдалися, що знаходилося просто пiд ними, бо Кажан заплющив очi й захропiв.

Та от iще трохи, i вони пiзнали Страшне болото. Над ним клубочився, пiдiймався й опадав густий туман. Усi принишкли.

– Бiдний Болотяник, – зiтхнула раптом Люська. – Йому там, мабуть, зовсiм холодно.

– Який це Болотяник? – поцiкавився природолюб. – Я вже вдруге чую це iм'я.

Друзi коротко розповiли йому про найстрашнiшого у свiтi Болотяника.

– Ми мусимо спуститись i все розвiдати, – рiшуче сказав учений.

– Яка благородна людина! – прошепотiв Буцик. – Чого тiльки не зробить заради науки!

– А я думаю, все це вигадки, – озвався Бурмосик.






Куля здригнулась i трохи пiднеслась над землею.



– І я, – докинула Люська, але на всяк випадок полiзла пiд лавку.

– От зараз ми й пересвiдчимось у всьому, – мовив природолюб Буртiус i сiпнув за спецiальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yaroslav-stelmah/mitkozavr-iz-urkivki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения